Театр "Антреприза": Вистава "Малюк і Карл(СОН)" з 2 по 10 листопада 2024

Автор п'єси -Попов Костянтин (с)2023. Режисер-постановник - Олександр Мамонтов

Дійові особи.

Павло (Павлік) Страніцин - Вадим Романов, Клим Тиманов, Йохен Бітюгов, близько тридцяти років, може більше, але виглядає молодим, можна сказати, хлопчиком.

Гриша Глушаков. 35 років. - Олексій Таубе, Кирило Шевчук, в юності грав у КВК, потім працював ведучим заходів у Москві, після організував агентство свят, яке збанкрутувало. У нього купа боргів. Він намагається добути гроші будь-якими шляхами.

Марина Загітова - Світлана Лучко, Олена Марченко, колишня актриса провінційного театру, має непоганий вигляд. Носить сукні, що облягають фігуру і вже трохи вийшли з моди. У Марини забезпечений чоловік. У неї гарний будинок із садом недалеко від міста.

Леночка Майєр - Марія Сімпсон, Фаталь Флеш, Анна Ліндеманн, актриса, яка ніколи не грала в театрі. Ще студенткою вона стала в Москві утриманкою. Модниця. Підбори, лофери, брендові речі тощо.

Серафима Вернер - Віра Парахіна, Ірина Бірман, ЛГБТ - Борець за справедливість всіх і вся. Маніакально акуратна. Протирає стільці серветкою перед тим, як сісти на нього, виделки і ложки перед їжею тощо. Намагається одягатися бездоганно, але видно, що вона не може дозволити собі багато.

Еммануїл Карлович - Олександр Мамонтов, Заслужений діяч культури Польщі. Старий театральний діяч. Багато п'є. На животі кнопка як у Карлсона з казки.

Ранок. Будівельна люлька на фасаді будинку. Павло в робочому одязі фарбує фасад будинку. Павло. Батьківщина. Що таке батьківщина? А що таке "я"? Хто такий я, і чому моє "я" має бути прив'язане до якогось одного місця? Адже я один такий, а місць - і красивих, і некрасивих - мільйон. Звичайно, у мене є спогади, пов'язані з місцем, де я народився, але у мене є багато спогадів, пов'язаних із місцями, де я не народжувався, а просто бував щасливий. Але коли мені дуже, дуже погано на душі, я згадую не 4-ту міську лікарню в м. Самарі, а я уявляю себе в норі хоббіта Більбо. Палахкотить камін, Більбо шарудить пером на папері, і, не відриваючи очей від написаного, запитує: "Малюк, а чи не попити нам чаю з малиновим варенням?" Ці спогади набагато щасливіші, ніж, наприклад, спогади про мою школу або службу в армії. Вони гріють душу, як хороший коньяк. Як вірші Мандельштама, що згнили в таборі Батьківщини. Як вірші Пастернака, який жив і помер у засудженні улюбленою Батьківщиною. І ще - якщо говорити про Батьківщину і про себе, то що важливіше - я чи місце, де я народився? Я можу написати гарну книжку, зняти фільм, скласти пісню, і люди, які це прочитають, побачать, послухають, стануть трохи кращими, трохи добрішими, веселішими. А що може місце, де я народився? Навіть не знаю. Напевно, нічого. Тоді навіщо мені вмирати заради місця, де я народився? А люди, як же люди? Усі ті прекрасні люди, що уособлюють твою Батьківщину? Родичі, друзі, знайомі - талановиті юнаки й прекрасні дівчата? Хто їх захистить?

Так адже на них ніхто не нападав. Мої друзі та знайомі всі живі та здорові. Веселяться на святах, працюють на роботах, ловлять рибу, полюють на бобрів. Кажуть, бобер може бути дуже жорстоким і сильним, небезпечним звіром, якщо його загнати в кут і загрожувати життю. Він може вкусити, а зуби в нього страшні. Він ними берези валить. Розповідають, що один бобер вкусив мисливця за ногу, розрізавши зубами йому стегнову артерію. Так само нерозумно було б думати, що бобер піде на територію іншого бобра, залізе до нього в нору і нападе на свого сусіда, щоб той, не дай боже, в найближчому майбутньому не зробив би те ж саме з ним. Ні, звісно, у всіх тварин трапляються територіальні війни. Але ось так, щоб своєї землі дофіга, але сусідові треба напаскудити, порушити, прогнати, вбити - це ні. А сенс? Захищати? Так. Нападати за загрози життю? Так. А від того, що накопичив дофіга і більше жиру - ні, я краще в норі поваляюся. Я не для того цей жир збирав, щоб його на дурниці витрачати. Так думаю, міркував би нормальний розсудливий бобер.